Понад 50 років тому в океан скинули 150 000 тонн отруйних речовин: тепер вони отруюють воду

Друга половина 20 століття ознаменувала "золотий вік" ядерних технологій: після руйнівних наслідків застосування атомної зброї під час Другої світової війни світ знайшов нові, більш мирні способи використання енергії радіоактивного розпаду. Зокрема, йдеться про такі сфери, як енергетика, медицина, наукові дослідження та промисловість. Усі ці сфери активно розвивалися, але виникла інша проблема — тисячі тонн радіоактивних відходів, пише Science Alert.

Однак на дні Атлантичного океану було велике морське дно, яке, на думку влади, було ідеальним місцем. У результаті саме туди в період з 1949 по 1982 рік на морське дно Атлантики відправили неймовірну кількість відходів: понад 200 000 бочок із низькоактивними радіоактивними відходами, загальною вагою близько 150 000 тонн, було відправлено на глибину від 3000 до 5000 метрів.

Протягом десятиліть ніхто не цікавився, що відбувається з цими похованнями, але тепер вчені використали пілотований підводний апарат, щоб дістатися до місця скидання. Результати досліджень показали, що багато бочок за цей час заіржавіли й зруйнувалися, а їхній вміст повільно витікає на морське дно.

Зазначимо, що класифікація відходів як низькоактивних (LLW) аж ніяк не означає, що вони безпечні. Такі відходи утворюються, наприклад, у медицині та промисловості й зазвичай містять меншу кількість довгоіснуючих радіонуклідів. Сьогодні МАГАТЕ рекомендує утилізувати відходи в надійних контейнерах на строк не менше кількох сотень років, проте в середині 20 століття рекомендації були іншими.

Наприклад, нормативи того часу передбачали, що контейнери мають досягати дна неушкодженими та зберігати герметичність лише доти, доки не розпадуться короткоживучі радіонукліди. Вважалося, що після цього відходи, що залишилися, поступово виходитимуть назовні й розсіюватимуться у водах океану. На жаль, далеко не весь вміст цих бочок міг безслідно зникнути в результаті розпаду, оскільки відходи містили радіоактивну "суміш", що включала цезій-137, ізотопи плутонію та тритій — ці речовини можуть зберігатися тисячі років.

У 1980-х роках скидання відходів припинилося, і відтоді мало хто замислювався над місцезнаходженням бочок, а також над їхнім станом. Однак кілька років тому інженер-ядерник Патрік Шардон і морський геолог Хав’єр Ескартин із Французького національного центру наукових досліджень задалися питанням: що ж сталося з викинутими відходами?

Це питання стало поштовхом для запуску проєкту NODSSUM (Nuclear Ocean Dump Site Survey Monitoring), спрямованого на обстеження та моніторинг місць захоронення радіоактивних відходів в океані.

Перша експедиція в рамках проєкту відбулася в червні 2025 року — вчені задіяли автономний підводний апарат UlyX, який сканував морське дно, складаючи карту та фотографуючи бочки, а також відбирав проби води, донних відкладень, зразки риб і ракоподібних у прилеглій зоні. Всього за місяць дослідники виявили та нанесли на карту 3355 бочок.

У 2026 році вчені повторили експедицію. Цього разу команда використовувала глибоководний апарат, здатний занурюватися на глибину до 6000 метрів. За 20 занурень він доставив вчених на глибину понад 4700 метрів, що дозволило їм оглянути бочки безпосередньо та взяти проби з їхнього найближчого оточення.

Результати показали, що деякі з бочок були сильно пошкоджені корозією або зруйновані. Також було видно, як їхній вміст просочується назовні. Однак саме тут експедиція зіткнулася з несподіваним явищем: виявилося, що бочки слугують своєрідними крихітними оазами посеред пустельного піщаного дна.

За словами вчених, немає сумнівів у тому, що радіоактивні відходи вийшли за межі ємностей: прилади зафіксували значні рівні кобальту-60 і ніобію-94, а також цезію-137 і америцію-241. Однак вчені досі не знають, як ці речовини впливають на морське середовище та чи накопичуються вони в організмах живих істот. Вчені сподіваються з’ясувати це в подальших дослідженнях.

Інші новини науки

• Найнебезпечніша професія у світі: люди змушені цілий місяць говорити голосом Дональда Дака
• Ніхто не знає, наскільки глибокий світовий океан: щось заважає виміряти глибину найнижчої точки